Газова політика Росії однаково використовує Тимошенко, Януковича чи Ющенка

Українське політичне середовище складається з багатьох партій. Найбільш впливові політичні сили містять в собі ще по декілька партій і течій. Затяті дискусії з численними звинуваченнями і нетерпимістю один до одного створюють враження, наче українські політики хоч трохи, але різняться у всьому. Підкреслюючи відмінність від опонента, українські політики нав’язали суспільству думку, що від фамілій Тимошенко, Янукович, Ющенко та звідти ж інших залежать газові відносини з Росією. Кремль позволити собі цього не може.

Економічна потужність Росії грунтується на енергоносіях. Експорт газу до країн Європи на рівні з нафтою впливає на формування усіх економічних резервів Російської Федерації. Одною з найтривожніших для Росії новин є повідомлення про падіння ціни на нафту у Світі. Російські телеканали наввипередки оголошують про можливі проблеми з виконанням бюджету. Підстраховує газ. За нього Москва давно не хвилюється. Російська Федерація монопольно постачає газ до Європи. Як би не називались різні компанії, що продають у європейській країні газ,-останній прийшов туди з Росії.

80% газу проданого Європі газу транзитується через Україну. Зрозуміло Кремль хоче та не впустить можливості тримати під контролем транзит газу від якого залежить економіка Російської Федерації. Перебування особи на посаді Президента чи Прем’єра Росії без виконання цього завдання само собою стає непевним. Керівники Газпрому, російської компанії, яка безпосередньо веде газові угоди, у кремлівських кабінетах рахується важливіше більшості міністрів. «Мрії збуваються», як говориться в рекламі Газпрому, саме завдяки вдалому і безоплатному користуванні українськими транзитними можливостями.

Звертаючись за допомогою при черговому газовому шантажі Москви до Євросоюзу Україна наражались на одну й ту ж негласну відповідь. ЄС аналогічно Кремлю розглядає Україну ніяким іншим чином, як тільки транзитером 2/3 частини газу купленого в Росії. Європейці вмить забувають і не згадують про вітання прихильності бажання демократизуватись та підійти до європейських стандартів. Україна під час газових проблем для Європи не є «своєю». Перші слова ЄС містять сподівання на прагматичність і швидше вирішення газових спорів. Справедливість і неприпустимість шантажу сильнішого чується опісля як чиєсь персональне співчуття із Заходу.

Підписують ультиматуми зовнішніх сил з української сторони привладні політики, які контролюють газотранспортну систему і відповідальні за закупівлю газу. Проякоїорінтації партія й по сьогодні немає значення. Росія зі свідком обвинувачення України Євросоюзом отримують перевагу у кожному конфлікті. Кремль весь час не дає спокою своїм партнерам на Україні, створюючи умови публічної винуватості з боку української сторони, після чого піднімають ціну на газ і покращують додаткові умови. Гарантувальники газових контрактів з українського боку добре засвоюють уроки і пам’ятають, що в будь-яку мить, якщо не згоджуватимуться на неймовірне підняття, Москва політично підтримає конкурентів.

Мільярдні статки підписантів угод з Росією свідчать, що їх доля з угод, як продавців украденої в народу України ГТС, достатня. Йдучи до політичної влади політтехнологічні штаби не бачать перед собою заборон. Розділяють, провокують, опускають моральний рівень, позорять країну, і уже про демократію на Україні говорять лиш наївні або з тих самих, що дискредитували це слово і виборчу систему. Громадянам відвели роль легітимізаторів або цих або конкурентів при однаковому результаті правління переможців для голосувавших. Олігархія б’ється за право розпоряджатись державними інструментами захоплення власності.

Міліція, суди, податки, ціна національної грошової одиниці, валютні операції й монополії-незамінна допомога олігархам в боротьбі з конкурентами. Показовий випадок з призначенням Хорошковського, який одразу ж кинув Альфу в Нафтогаз забирати документацію про 11 мільярдів кубометрів газу. Які колишні партнери і замінені Газпромом називали своїми. Не вдалось довести Кремлю, що без них нікуди. Обіцяні позиції чи як вважали собі люди не враховуються українськими політиками. Скільки раз дивувались голосувавші, вважаючи що ті, яких вони підтримали, у газових питаннях поводитимуться інакше?

Більше притиснуті і більш залежні українські політики, яких цікавить тільки своя доля в отримані прибутку від користування українською ГТС приносять Кремлю додаткові вигоди на внутрішньо-українському ринку і у зовнішній політиці. Не маючи інтересів в деяких сферах українські газові партнери Росії, які знаходяться при владі в Україні, за добре слово в ефірі зливають заводи, митну рівність, не помічають сваволі російських «інвесторів». Російські товари і російські клієнти опікаються владою на шкоду решті.

Нещодавно Тимошенко хотіла подарувати Сибуру Одеський Припортовий. Але оскільки там зійшлись інтереси іншої олігархічної групи України «Приват», то ключовому порту пощастило залишитись «нічийним»-державним. Група «Приват», обхитривши видумані правила Уряду, за якими ОПЗ мав піти Сибуру по визначеній ціні, була цим же Урядом просто не признана переможцем. Подвійна удача для держави. Але сором водночас, що олігархи друться за українське майно без будь-якої оглядки на неправомірність таких дій, наплювання на всі інтереси людей, держави.

Зовнішня політика має ще меншу ціну для українських політиків порівняно з внутрішнім ринком. Зовнішню політику легше пояснити брехнею, ніж економічні проблеми всередині країни. Імідж України політики зводять до футболу, а решту забирає Росія. Для Світу Україна виглядає дозволяючою себе «бити». І Москва для ЄС, США, інших держав сприймається як сильна країна. Програна газова війна, яку Кремль затіяв для примусу підняття ціни на газ втричі з найбільшим показником серед країн Європи-газової данини; поодинокі голоси з середовища української політики проти наглих звинувачень Росії у злочинному постачанні зброї до Грузії і фактична згода більшості з винуватістю України та Грузії-це факти проданих інтересів.

Для виправдання політики «побиття» України в населення Росії сформували думку про нікчемних і дурнуватих жителів України, які заслуговують на зневагу, насмішку. «Кремль і кожен русский правильно робить, що повчає цих недьотоп, які живуть на Україні»-здається тотальній більшості громадян РФ. Серед переліку ворожих держав Україна розташована на першому місці. Загрозливих українців російські прикордонники стріляють без жалю і достатніх підстав. Будь-що справді українське прирівнюється до фашистського. Пропагандивні команди проти України попрацювали не порівняти з іншими втікшими від Москви у Євросоюз колишніми республіками СССР.

Кремль вклав у всю газову і навкологазову політику дуже багато зусиль. Мільярдні ресурси працюють для підтримання її живучості. Сформувалась традиція, яка робить безглуздими сподівання на кардинальну зміну політики Росії щодо України при інших обличчях. Послаблення Кремлівської влади і тиску-це так. Але не до межі врахування українського інтересу і визнання його рівноправним. На сьогодні Росія не буде Російською Федерацією, якщо почне міняти ставлення до України. Компенсувати економічні втрати, за якими слідом йдуть і політичні, при відмові від політики задавлювання України у газовій сфері Росії немає чим.

Дивлячись не по словам і передвиборчим різницям між політиками, а по незмінному виду газових відносин з Росією, то з ким підписувати контракти Газпрому немає значення. Міняється тільки ціна газових контрактів для України. Кожна нова фамілія політика: Тимошенко, Янукович, Ющенко чи незмінна наслідок той самий – величезна дань з українських споживачів та обслуговування за свій кошт своєї ж газотранспортної системи за право купувати газ не змінюється протягом десятків років. Усі кандидати чи партії запевняють, що вийдуть на взаємовигідні відносини з Кремлем, тобто з користю і для України. Але результатом завжди є маскування новим видом оплати збільшення вартості газової данини.