Чи можливо було завадити провалу помаранчевих?

Старт позитивних змін на Україні даний майданом 2004 р. зусиллями і безсиллям помаранчевих політиків та отримавших завдяки зміні влади посадовців фінішував провалом. Залишився лиш спогад про вдале скидання фальсифікаторів і ще більше нездійснені ні на трошки надії на краще життя. Противники помаранчевих і бажаючі показати себе розумнішими за інших учасникам майдану сьогодні з насмішкою розповідають про «розвод лохів», мовляв вони знали що то за одні Ющенки і Тимошенки. Насправді майже ніхто не прогнозував що буде аж таке забуття про людей з боку помаранчевої влади. Голосувавші за них бачили їх людянішими і менш злодійкуватими за «донецьких». Виявилось що це «менше» лиш через невміння красти домовляючись між собою. Проте Майдан як ідею розвалила не міжусобиця Ющенка і Тимошенко. Нічого для людей не змінилось би якби вони співали однієї пісеньки, не розповідаючи про махінації одноколірника.

Складність врятування від завідомо руйнівної міжусобиці помаранчевих лідерів крилась у нездатності середньої ланки влади замінити негідну Тимошенко і невдалого Ющенка. Їх зробили символами і виразниками політики двох основних партійних течій. Фамілії Ющенка і Тимошенка відображали волю «безіменних» депутатів по усіх радах. Останні робили все щоб залишатись при владі, а це означало в будь-чому підтримувати «Ім’я». Ющенко і Тимошенко не соромились оточувати себе олігархатом та різними «дивними професіоналами» – і міністерське оточення поводилось так само як і «безіменні». Вплинути на помаранчевих лідерів з партійних і міністерських позицій не було кому.

Менша частина помаранчевих партійців і необдарованих вагомими посадами політиків бачачих загрозу провалу замісь пошуку глобального вирішення – відправлення у відставку обох, приймали ту чи іншу сторону міжусобиці в залежності від того чия позиція здавалась правильною: чи позиція Тимошенко чи Ющенка. До пори в цю програшну гру потрапили і галичани, підтримавши солодше обіцяюючого українські речі Ющенка, а не Тимошенко на виборах Президента. На пізніших місцевих виборах його партія в Галичині відправилась вслід за Тимошенко і «ющенківські проценти» зайняв Тягнибок партією ВО Свобода.

Ускладнювали ситуацію в помаранчевій владі і постійні перебіжки корисливців від Ющенка до Тимошенко та в зворотньому напрямку. Президент Ющенко і Прем’єр Тимошенко всіляко заохочували перехід олігарха чи відомого політика від конкурента, щедро обдаровуючи таких посадами. Політична перевага в міжусобній боротьбі їм була важливішою за професійність і виконання програм для людей. Пристосуванці, яким було вигідне таке обдаровування «розведеними» звісно ж підтримували роз’яреність нетерпимості між Ющенком і Тимошенко. Одночасно з кожної сторони вони разом з іншою свитою не допускали заперечення ілюзії одноосібності влади та критики від «своїх партійців».

Згодом більшість побігунчиків та небідні свити були з вдячністю за допомогу у дискредитації помаранчевих пригріті владою Януковича: голова СБУ, олігарх Хорошковський – голова митниці в Тимошенко, заступник голови СБУ в Ющенка; голова ради Національного банку олігарх Порошенко – секретар РНБО Ющенка; міністр надзвичайних ситуацій(уточнити) Балога – голова секретаріату Президента Ющенка, від іменні останнього очолював боротьбу проти Тимошенко; голова фонду держмайна Портнов – депутат партії Тимошенко, особливо яро вступав проти Ющенка, …

Європа і США відмовилась від підтримки непопулярних помаранчевих, коли їх поразка стала остаточною з настанням президентських виборів. До того з них витягли всю можливу користь для себе. За обіцянки-цяцянки Асоціації та зони вільної торгівлі з Євросоюзом і гарантій безпеки від НАТО Україна як держава скасувала візи для європейців та американців, згодилась утримувати в себе у спеціально побудованих лагерях нелегалів прямуючих до Європи. «Заходу» потрібні були або Ющенко або Тимошенко і тому проєвропейські демократи виступаючі проти обох змушені були мовчати щоб не бути звинуваченими у саботажі євроатлантичного напрямку.

Критикуючи Януковича при владі, хитрий «Захід» зовсім не підтримує помаранчевих, а нагадує його спонсорам в чиїх банках вони тримають мільярди і сотні мільйонів доларів. Почувши, Януковича цілком нормально приймають в Європейських структурах, аплодують його виступам на ПАРЕ, в ООН. Єдині хто роздуває європейські зауваження до влади президента Януковича – це телеканали та інші ЗМІ, працюючі в Україні і неповністю підконтрольні проросійцям. Цікавим виходить сюжет, де добрі дядьки з Євросоюзу переживають за поругану владою справедливість на Україні.

«Холодного січня 2009» позиція помаранчевої влади України виявилась дуже зручною не лиш для Євросоюзу, а й Росії – Тимошенко і Ющенко наввипередки відсилали послів до Кремля домовлятись про умови здачі України Газпрому і оголошення когось з них «тими хто вирішив міжнародний конфлікт з Росією». Такою стала Тимошенко, як виявилось згодом заплановано, але це немало значення. Її зустрічі з Путіном і розповіді про низьку, але реально найбільшу в Європі ціну на газ протривали до часу очевидного програшу Януковичу на президентських виборах. Кремль відправив у минуле українських помаранчевих як приклад – «так закінчують американські кольорові революції».

Незважаючи на аргументоване прогнозування перемоги Януковича на президентських виборах, у Тимошенко, яка звернулась до проти підросійської і пронаціональних агітацій з’являвся шанс поборотись. Але нездійсненне економічне покращення зіграло своє і перекрити підросійські «донецьки» з мільйонами голосуючих на дому інвалідів їй не було чим. Зберегтись їй при владі і з нею помаранчевим партіям не вдалось.

Відсунуті від корита депутати Тимошенко, які не перебігли до владної більшості, першим ділом накинулись на «проти всіх» Західної України. Вони, відкинуті Януковичем зі своїми пропозиціями коаліції, звинуватили розчарованих їх владою в обрані Януковича. Мовляв саме голосів «проти всіх» Західної України невистачило Тимошенко. Помаранчеві політики чомусь вважали, що за них мають голосувати тільки через те, що вони помаранчеві: «демократичні», «європейські», «проукраїнські». І їм дозволено правити як хочуть з будь-якими результатами. Нестриманість перекладання свого невдалого правління на «проти всіх» теоретично позбавили частини цих голосів які могли б сприймати тимошенківців як опозицію, хоч це малоймовірно знаючи нелохторатську природу появившихся «проти всіх». Програвши, помаранчеві тепер бігають по прокуратурам і сидять за гратами за те, що свого часу насолили олігархам Януковича, перешкоджаючи їх «бізнесу».

Повертатись до політичного життя помаранчевим нема з чого. Ідеї, які вони несли і мали підняти рівень життя не тільки провалились в їх виконані, а й перестали бути актуальними самі по собі. Європа для українського населення більше не кумир, а тьотка з егоїстичним розрахунком, в НАТО нам теж дорога закрита, США далеко, а кредити американському МВФ треба повертати. Помаранчевий період історії України закінчився. Українське населення чекає альтернативи нездійсненій комбінації: проєвропейських, демократичних і українських.